Протягом майже 40 кілометрів Південний Буг тече тут у крутих кам’янистих берегах, утворюючи вузьку каньйоноподібну долину з величними гранітними скелями, порожистим руслом, водоспадами й островами. Фактично гранітно-степове Побужжя — це справжня гірська країна серед українського степу, за що нерідко й називається «українською Швейцарією».
Рослинний і тваринний світ цього унікального історичного ландшафту налічує понад 100 видів, занесених у Червону Книгу, деякі з них занесені в Європейський Червоний список. Деякі види є вузьколокальними ендеміками, тобто, крім цих місць, ростуть усього в декількох точках земної кулі. Багатьом із цих тварин і рослин загрожує вимирання.
Внаслідок суцільної розораності земель для більшості видів тварин каньйон став останнім притулком. У всій степовій зоні України, напевно, не набереться такої кількості всіх видів плазунів, як тут.
Гранітно-степове Побужжя має дуже велику історико-культурну цінність, воно надзвичайно багате археологічними шарами: палеоліт, мезоліт, неоліт, мідний і залізний віки, епоха бронзи, черняхівська й трипільська культури, свідчення поселень кіммерійців, савроматів, скіфів, ольвіополітів, древніх слов’ян, римлян. Усього в долині Південного Бугу між селами Мигія й Олександрівка виявлено 98 археологічних пам’ятників.
Територія цього парку тісно пов’язана з історією останнього в Європі світського лицарського ордена — Війська Запорізького Низового та його держави, знаменитої на увесь світ Запорізької Січі.
Адміністративним центром Війська Запорізького на Дніпрі завжди була сама Січ, що протягом сторіч не раз міняла місце розташування. У свою чергу, на Південному Бузі адміністративний центр Вільностей за всю історію козаччини ніколи не міняв свого розташування й завжди знаходився у Гарді.
Свою назву слобода, як і урочище, одержала від Гарду — місця лову риби й рибного заводу, побудованого запорізькими козаками ще в XVI столітті. Тут же був і власне гард — спеціальні спорудження для вилову риби, від якого й пішла назва місцевості. Рибальство було найважливішим промислом низових козаків, а річку Південний Буг вони вважали однією з кращих у Запоріжжі для рибного лову.
Сам Гард — адміністративний центр Буго-Гардської паланки, найбільшої за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорізької республіки, — перебував на острові, біля злиття Ташлика з Бугом.
Гард стояв на важливому торговельному шляху й з’єднував торгівлю запорізьких земель із Польщею й Кримом. Окрім одного з головних торговельних шляхів, Чорного, тут проходив ще й Гардовий, а також два інших (від Гарду) — Січовий верхній і Січовий нижній. По них рухалися численні купецькі каравани й чумацькі обози. Серед багатьох переправ через Буг переправа біля Гарду була однією з найважливіших до кінця XVIII століття. В самому урочищі була човнова, а напроти острова Великого — поромна.
У Гарді велась активна торгівля: тут були базар, постоялий двір, шинок і «пивнушка». На цьому місці козаки організували перевіз через Буг до ріки Мертвовод. На своїх човнах вони переправляли подорожніх, за що брали певну плату. При переправі була також кузня.
На території паланки (прикордонного збройного поста) на острові Гардовий (Клепаний) в XVII столітті знаходилася запорізька похідна церква Покрови Пресвятої Богородиці. Коли козаки йшли в похід, вони брали церкву із собою. За сакральним значенням церква в Гарді поступалася тільки храму в Січі. Цю церкву після розгрому Січі в 1775 році перевезли в Запорізький Орлик (тепер — районний центр Миколаївської області Первомайськ). На сьогодні Гард є останнім малозміненим історичним ландшафтом часів Запорізької Січі. Тут, в адміністративному центрі найбільшої Буго-Гардської паланки, в майже недоторканому вигляді збереглися козацькі пороги, острови й скелі, які бачили більшість відомих діячів часів козаччини.
Пороги й острови Дніпра в ХХ столітті поглинули води штучних водоймищ. І дніпровські панорами часів Запоріжжя, які надихали художників, учених, військових і державних діячів всіх українських земель, назавжди загинули, у той час як пороги на Південному Бузі ця доля дотепер обходила стороною.
Землі, які з часів античності є образом України в усьому культурному світі, захоплюють людей своєю красою протягом століть. На початку ХХ століття вважалося, що з ними повинен ознайомитися кожен, хто намагається пізнати красу країни, громадянином якої він є
Каньйон Південного Бугу має унікальний рекреаційно-оздоровчий потенціал. Тут зосереджені значні запаси лікувальних радонових вод. Уже багато років Бузькі пороги від села Мигія до міста Южноукраїнська, а особливо урочище Гард, що повинне піти під води Олександрівського водоймища, є своєрідною Меккою для водних туристів як з України, так і з-за кордону.
Фактично це єдине місце в Україні, де протягом двох третин року можлива організація водних походів високої складності. Саме тому тут проводять свої тренування члени національних збірних України з відповідних видів спорту. Тут же можливе й тренування майстрів-скелелазів на стрімких скелях каньйону.
І все було б добре, й ми могли б і надалі продовжувати насолоджуватися цим унікальним куточком нашої батьківщини, якби не будівництво Ташлицької ГАЕС у районі міста Южноукраїнська. Через це відбудеться підйом рівня води Олександрівського водоймища, у результаті чого під водою опиняться острів Гард, поріг Гард, узбережжя ріки в районі каньйону. Загинуть історичні місця, зникне незабутній за красою ландшафт. Усе це буде загублене заради Ташлицької ГАЕС — морально застарілого радянського проекту, розробленого ще в 80-х роках минулого століття. Цей проект кілька разів одержував нищівні експертизи екологів, сейсмологів, економістів, і в 90-х роках його реалізація була припинена. Проте згодом роботи зі спорудження Ташлицької ГАЕС були відновлені. Більше того — нині вони ведуться в екстреному темпі, а екологи активно боряться проти цього варварського проекту. Тож нам залишається тільки сподіватися на те, що розум візьме гору, й перемога залишиться за екологами.
